2008 02 08 JeyArt: «Коли співають чужі історії, це чується одразу»

Важко з першого разу навіть вимовити її прізвище. Якесь воно незручне. Так само, як і музика – незвична, хоч з першого погляду наче й нічим не відрізняється від інших. На грані відвертості і правди – ось як я б назвала статтю про цю людину у якій-небудь мистецькій енциклопедії. Суцільний неформат – ні тобі псевдоніму, що легко запам’ятовується, ні невибагливих текстів. Навіть нечисленні відео на композиції гурту „Сурганова та оркестр” не показують нам сексапільну вокалістку. Так, вона – жінка. Однак через свою творчість вона показує швидше не жіноче своє обличчя, а людське. Світлана Сурганова – музикант і поет.

В інтерв’ю російському журналу „Novый студент” Світлана розповіла про те, що читає, що слухає, чим харчується і що думає про молодих колег.

— Світлано, для тебе існує таке поняття як „музичні ревнощі”?

— Звісно, я дуже ревнива – особливо в музичному плані. Я ревную до всіх хітів. От слухаю часом яку-небудь пісню і думаю: „Боже, ну як шкода, що це не я написала!”. Ось так я ревную-ревную-ревную.

— А до публіки ревнуєш? Інша співачка Бучч (стиль цієї виконавиці часом нагадує стиль „…Оркестра”, їх навіть часом ототожнюють – авт.) у своїй книзі пише, що приревнувала одного разу свою публіку до вашого колективу…

— Ні, у цьому розумінні ревнощі відсутні. Щодо пісень, то це навіть не ревнощі, а швидше таке собі самокартання… Мені б написати пісню „всіх часів і народів” і жити в своє задоволення. Візьміть ту ж „Besame Mucho”. Людина, що створила цю композицію, їздила потім зі своєю валізкою грошей по світу, і горя не знала. (сміється)

— А ти ще на валізку не заробила?

— Ні, я ще просто „Besame Mucho” не написала.

— Вважають, що коли людина вирішує що-небудь кардинально змінити у своєму житті, вона голить голову. Що у тебе змінилося після цього вчинку?

— Знаєш, я голю свою голову досить часто. І це не для того, щоб… Я от збиралася у січні її поголити знову – не дозволили. Сказали, що якщо я поголюся знову, кількість концертів може зменшитися. Бо, мовляв, усі організатори злякаються і не братимуть наш колектив. Хоча творчість не мала б, по ідеї, залежати від зачіски виконавця. Ну але я не могла собі дозволити так підставити своїх хлопців і організаторів. Бо ну не лишати ж стільки народу без грошей! А от якби моєї блискучої лисини ніхто не боявся, я б взагалі ходила поголеною завжди – мені так подобається! Я це роблю не з того, що вирішую щось змінити в своєму житті. Ні! Просто я люблю ходити лисою. Дуже приємно, вітерець так ніжно пестить голову… А ще виглядаєш такою дивно-загадковою, дуже незахищеною. І усі на тебе дивляться якось так: „Щось, либонь, з нею не те…” Хоча насправді з тобою саме те, що треба!

— Ти прослуховуєш ті диски, котрі надсилають молоді невідомі виконавці?

— Слухаю, коли є час. Маю одразу зазначити, що надсилають до нас дуже багато вторинного матеріалу. Тобто є молоді, свіжі голови – вони усе в себе всмоктують, як губка. Ну от сподобався їм який-небудь колектив, вони взяли і заспівали його матеріал, тільки своїми словами. Тут все-одно відчувається, що вони співають чуже життя, не свою історію. У них поки що нема свого. Напевно, концентрація власного болю, власних переживань, власної любові і відповідальності у цих людей ще не надто висока, не така, від якої можна співати, про щось заявляти…

Бо ж творчість насправді – це або коли ти геній (ну торкнувся тебе Господь Бог або ангел своїм крилом), або ти просто маєш щось зрозуміти у цьому житті. Інтуїтивно або пережити. Тоді це буде та творчість, що здатна „зачіпити” інших. А поки що це все тільки кальки…

Хоча був один випадок, коли мені дуже сподобався молодий колектив. Щоправда, мені їх демки ніхто не приносив, я сама їх почула на одному з літніх фестивалів. Це молдовський гурт „EXNN”. Тут я відверто отримувала задоволення. Це дуже якісна музика, найвищий рівень – європейський. І тексти хороші. Тобто мене „зачіпило”. Відверто кажучи, мене взагалі мало що здатне „зачіпити”, а значить, хлопці стали для мене приємним відкриттям. Ми запросили цих музикантів взяти участь у спільних концертах, відтак у даному випадку їх можна вважати моїми протеже. Хоча вони, звичайно, цієї протекції і не потребують. Це швидше я до них примазалася, бо знаю, що у них велике майбутнє – я чомусь у це вірю.

— Розкажи, будь ласка, про програму „Інше життя”…

Світлана Сурганова брала участь у проекті російського телеканалу ТНТ, де відомим людям пропонують освоїти яку-небудь іншу професію. На долю Сурганової випала роль моделі.

— Мені було досить смішно дивитися на себе зі сторони. З моїм зростом у 160 сантиметрів, відсутністю бюсту і невмінням ходити на підборах, висота яких переважає два сантиметри… Я взагалі ніколи каблуків не носила! А всі моделі ходять на підборах 9-11 сантиметрів у висоту! Це було найнеприємнішим у всій тій історії, бо ходити в такому взутті я так і не навчилася – тільки мохолі заробила. Зате отримала колосальне задоволення від людей, що працювали над цією програмою – моїх вчителів, котрі намагалися таки зробити з мене щось путнє…

— На скільки відостків тобі вдалося освоїти професію моделі?

— На нуль цілих нуль десятих. Мабуть, саме у цьому випадку важливим є власне процес, а не результат. До того ж, не варто ставитися до цієї пригоди сирйозно – це була лише гра. Однак мені здається, що вона пішла на користь. Взагалі такого роду знання позитивно відбиваються на здоров’ї жінки, на її зовнішньому вигляді. Мене навчили робити макіяж, кокетувати, розслабляти-розпрямляти плечі, тримати спину рівно.

Я, до речі, стою на порозі наукового відкриття! Зробила такий висновок: жінки, дівчата, що стоять на каблуках, вміють на них ходити, тримати спину правильно і красиво виводити коліно вперед, такі особи не мають ніяких проблем зі шлунком! Я як тільки почала ось так правильно ходити, помітила, що усі органи у мене почали працювати – навіть ті, що, так би мовити, дрімали. Бувало, кричиш до них: „Ну попрацюй хоча б трошки!”, а вони ніяк… А тут, розумієш, запрацювали!

— А великий вантаж ви возите з собою на гастролі?

— Дуже! (посміхається) Торбинка, де у мене лежить паспорт, гаманець і I-Pod з телефоном. Ще у мене я сумка для ноутбука – нова цяцька така. Малесенький такий ноутбук, дорожній варіант. Мріяла про нього давно. Тепер я можу там фільми всілякі дивитися. Накупила собі купу дисків – архіви першокласних скрипалів. Ця серія, до речі, нещодавно світ побачила і я щаслива дуже: Ойстрах, Коган… Кого там тільки нема! І я собі насолоджуюся їх виконанням: слухаю живі записи 50-х, 60-х, 70-х років.

І ще один у мене є прикол. Я тепер вирішила підвищувати свій освітній шкільний рівень. Компенсувати, так би мовити. Ось купую собі на CD „Школи Кирила та Мефодія”: мову вивчаю, історію, географію… Читаю уроки і потім тестую себе. А ще нещодавно заінсталювала на свій ноут Велику Радянську Енциклопедію і Медичну енциклопедію — читаю там статті всілякі. Це ж як зручно! Запихнув собі всі 64 томів таку коробочку і носиш з собою. А коли хочеш – читаєш. Життя стало мобільнішим – можна більше встигнути…

Ось так… Слухаєш ті тексти, музику, яка наче і не музика зовсім, а якісь категоричні вібрації душі, і думаєш – ось! Ось це якась незвичайна людина, хтось такий, що чує в цьому світі набагато більше, ніж я. А виявляється, принаймні у випадку з Сургановою, що ніякої тобі містики немає. Просто треба щось зрозуміти. Інтуїтивно або пережити…